Чудотворні ікониКиївська чудотворна ікона св. Миколая Мокрого.

НАЙДАВНІША ЧУДОТВОРНА КИЇВСЬКА

Надія ВЕРЕЩАГІНА

Славетна київська ікона святого Миколая, відома під назвою „Миколи Мокрого”, протягом століть була головною святинею Софійського собору і першою чудотворною іконою на Русі.

Святий Миколай (Микола) Чудотворець, архієпископ Мірлікійський (IV ст.), котрий уславився ще за життя даром чудотворіння та щедрою допомогою знедоленим, користувався на Русі, а згодом в Україні, винятковою популярністю і пошаною, набуваючи статусу національного народного святого. Глибинні джерела цього всенародного шанування пов’язані з діяльністю князя Володимира – хрестителя Русі і Десятинною церквою. Тому саме в Києві формувався, уславлювався та звідси розповсюджувався культ святителя. В столиці Русі було встановлено суто Київське руське свято на честь перенесення його мощів у 1087р. з міста Міри в Малій Азії до Італійського міста Барі. На київському терені народжувались місцеві легенди про чудеса св. Миколая як апокрифічні, так і ті, що увійшли до канонічної житійної літератури.

Особливою популярністю користувалось „Чудо про немовля в Києві”, що датується дослідниками не пізніше 1091 року2. Легенда розповідає про подружжя, яке відправилось на паломництво у Вишгород до мощів Бориса і Гліба на день їх пам’яті. Повертались вони до Києва по Дніпру в човні. В дорозі жінка задрімала і упустила у воду немовля. У відчаї батьки дитини звернулись до св. Миколая, „велику віру до нього маючи”, з проханням про допомогу. І справді, наступного ранку дитина була знайдена неушкодженою

на зачинених зовні полатях Софії Київської під іконою св. Миколая: “…дитя лежаще мокро перед образом св. Николая”.

Відтоді ця ікона одержала назву Миколи Мокрого.

Містилась вона на хорах Софійського собору в іконостасі Миколаївського вівтаря, праворуч від царських врат, займаючи місце храмового образу.

Професор А.Прахов, який досліджував ікону у 1882 р. напередодні реставрації, датував її X сторіччям. Тогочасні дослідники, як і А.Прахов, вважали, що ікона мала візантійське походження і була сучасною хрещенню Русі за Володимира4.

У 20-ті роки ікона Миколи Мокрого була ще раз реставрована фахівцями реставраційних майстерень Всеукраїнського музейного Містечка і знову розміщена в Софійському соборі. З цього приводу М.Макаренко писав: “…в дуже зле освітленому місці стоїть ікона Миколи Мокрого, чудовий мистецький твір, найвидатніший із зразків т.зв. станкового малярства, який маємо в соборі. Після монументальних мозаїк і розписів XI та XII віків ця ікона стає на перше місце як часом свого походження, так і художнім своїм виконанням. … Належить вона не пізніше як XIV століттю, а можливо і ранішій добі”5.

Останнє повідомлення про ікону знаходимо у О.Повстенка. Він сповіщає, що до 1943 р. (до відходу німецьких окупантів з Києва) вона містилась у невеличкому дубовому різьбленому кіоті на стіні Миколаївської нави6. Протягом останніх 50-ти років її місце знаходження невідоме, і ця реліквія випала з поля зору науки.

В радянські часи публікацій самої ікони, як і досліджень, присвячених їй, практично не було. Та й у дореволюційній літературі, незважаючи на видатне історико-культурне значення пам’ятки, що мала статус національної святині, зустрічаємо досить скупі відомості про неї, і, хоч ікону згадують численні видання, лише в двох з них вдалося виявити її знімки, що дало змогу встановити, який вона мала вигляд.

За іконографічним типом це – поясне фронтальне зображення святителя з відкритою головою без митри і панагії. Правою рукою він благословляє пред-стоячого, в лівій руці – Євангеліє, яке св. Миколай підтримує кінцем омофора. Обабіч голови святого напис „о агіос – отец Николае”, під яким зображені Спас і Богоматір, що вручають святителю Євангеліє і омофор. Це ілюструє церковний переказ про участь св. Миколая в першому Вселенському соборі в 325 р. Ведучи полеміку з Єретиком Арієм, Миколай дав йому ляпаса, за що був покараний: його позбавили єпископського сану і посадовили до в’язниці. В темниці до нього з’явились Христос та Богоматір і повернули відзнаки єпископського достоїнства: Євангеліє і омофор.

Судячи із фотознімка, зображення св. Миколая має численні спільні ознаки з візантійськими іконами, фресковими і мозаїчними зображеннями святителя в Софії Константинопольській і Київській, що ставить його в один ряд з цими витворами мистецтва і підтверджує візантійське походження цього образу7. Слов’янський напис обабіч лика святителя вказує на пізніше поновлення пам’ятки. За свідченням дореволюційного дослідника Софії Київської протоієрея П.Лебединцева, на іконі Миколи Мокрого святитель був зображений у фелоні зеленого кольору із золотими тонкими кантами. Дошка ікони масивного дерева мала досить великі розміри: 1 аршин 8,3,4 вершка х 1 арш. З верш. (110,06 см х 84,47 см)8. Інші руські міста теж прагнули мати свої чудотворні образи св. Миколая. Це підтверджує давня легенда про чудо, яке сталося в Новгороді за князювання Мстислава Володимировича (1108-1119), і з яким пов’язані давні списки чудотворної софійської ікони – Микола Дворищенський і Микола Липний. За легендою, коли Мстислав тяжко захворів, у сні йому явився св. Миколай і пообіцяв вилікувати князя по молитвах перед його образом на хорах Софії Київської. Мстислав спорядив посольство до Києва, але ікона була чудесно знайдена плаваючою в озері Ільмень поблизу острова Липно. Цю ікону князь встановив у збудованій ним церкві на честь святителя на княжому дворі, чому ікона й отримала назву Миколи Дворищенського.

Популярна свого часу київська чудотворна ікона Миколи Доброго, перед якою колись сталось „Чудо з половчином у Києві”, теж була списком образу Миколи Мокрого. Професор М.Петров на початку нашого століття переконливо констатував, що образ Миколи Мокрого є найбільш звичайним, поширеним, типовим образом св. Миколая, який відтворився в незліченній кількості пізніших списків.

За свідченням сучасників, найдавніша копія прославленої ікони до революції зберігалася поруч із Софійським собором в Теплій (Трапезній) церкві.

У працях Е.Голубинського та М.Петрова наведено перелік чудотворних ікон домонгольського періоду, які користувалися особливою пошаною на Русі14. Серед них п’ять ікон є образами св. Миколая, а саме: ікона Миколи Мокрого та три списки з неї – Микола Дворищенський, Микола Жидичинський, Микола Добрий – а також Ікона Миколи Зарайського. Про останню слід зазначити, що вона є пізнішим списком образу, який, на думку дослідників, теж походить з Києва15. Іконографічний аналіз численних зображень чудотворних дореволюційних ікон св. Миколая дозволяє припустити, що всі вони є пізнішими списками, авторськими варіаціями київської ікони, які зберегли головні іконографічні риси образу. Таким чином, протягом століть софійська ікона Миколи Мокрого правила за взірець іконописцям, її іконографія концептуально визначила основні традиції в зображенні св. Миколая в руському іконописі.

В іконографії св. Миколая можна визначити два головних типи зображень: Миколи Мокрого та Миколи Зарайського. Вони стали основними і для житійних ікон святителя. Ікони цих ізводів мають характерні спільні іконографічні ознаки: святитель зображений без митри і панагії, в ризі (фелоні) і омофорі; правою рукою благословляє, в лівій тримає Євангеліє. Майже на всіх іконах зазначених типів присутні зображення Христа і Богоматері обабіч голови святителя. Велика кількість житійних ікон св. Миколая, навіть датованих XVII ст., має сюжет з київським чудом. Серед них, особливо шанована у Москві, чудотворна ікона “Микола з житієм” (остання чверть XIV ст., зберігається в Третьяковській галереї). Згідно з переказом, вона чудесно з’явилась московському князю Димитрію (Донському) під час походу на Мамая в 1380 р. (Куликовська битва).

 

Останньою відомою нам авторською роботою на тему Софійської чудотворної ікони є твір народного художника України І.С.Їжакевича, який у повоєнні роки брав участь у розпису Макаріївської церкви в Києві, для якої і виконав цю ікону.

Софійським славетним образом особливо опікувались київські митрополити, які дбали про його оздоблення. Так, Гедеон Четвертинський (кінець XVII ст.) заповів на прикрашення ікони “…португал в сто червоних, по шесть золотых в каждом”. У1761 році на замовлення Арсенія Могилянського для образу були зроблені нові шати – вишукана срібна риза. В 1840 році “усердием московского купечества” на ікону Миколи Мокрого був офіруваний новий срібний визолочений оклад17. При цьому попередню ризу перенесли на копію чудотворної ікони, що прикрашала Теплу Софію.

Саме ж київське чудо було чи не найпопулярнішим на Русі з чудес св. Миколая. Поширеність його в народі відбилась у численних фольклорних переказах і віршах. Данину цій традиції віддав і Іван Франко, склавши вірша „Чудо з утопленим хлопцем”.

 

Цікаво, що в Софійському соборі на хорах поруч з іконостасом, де містилась ікона Миколи Мокрого, в минулому столітті було змальоване саме чудо врятування немовляти.
У монастирських вратах під Софійською дзвіницею також було стародавнє зображення київського чуда на полотні, писане олією, під ним – українські вірші, присвячені цій події.

 

 

Популярності чуда Миколи Мокрого на Русі сприяв і факт наявності на території Москви з XIV ст. поселення вихідців з Києва, відомого під назвою “Києвець”, де існувала церква св. Миколая з храмовою іконою, привезеною з Києва.
Невипадково, що в Москві з XV ст. існувала кам’яна церква Миколи Мокрого, збудована, мабуть, за традицією на місці більш давньої**.
Назву цього храму пояснюють тим, що він стояв на болоті. Але, враховуючи все вищезгадане, маємо всі підстави вважати, що Московська церква одержала свою назву в зв’язку з Київською святинею.
Таким чином, київське чудо наклало свій відбиток і на храмобудівництво. В самому Києві, на Подолі, навпроти того місця Дніпра, де колись потонула дитина і де вона була чудово врятована св. Миколаєм, вже в давні часи з’явилась дерев’яна церква на честь святителя. Сьогодні на її місці стоїть кам’яний храм XVIII ст., що має назву Миколи Набережного.
За давньою київською традицією кожного четверга перед чудотворною Софійською іконою після ранньої літургії відправлявся молебень з акафистом св. Миколаю. Протягом століть чудотворний образ Миколи Мокрого посідав чільне місце серед київських святинь, які приваблювали до себе численних паломників, що йшли в „Єрусалим землі Руської” з усього православного світу.

 

Надія ВЕРЕЩАГІНА