Ікона Божої Матері “Жидичинська” в храмі Святителя Миколая з Жидичині Луцько р-ну Волинської обл.
Жидичин — один із найдревніших населених пунктів Волині. Перша писемна згадка про нього зустрічається в Іпатіївському літописі під 1227 роком. Як свідчить літопис, цього року князь Данило Галицький: «Еха в Жидичин кланятися и молитися к святому Николе».
Із ХІІІ століття, відомий і Жидичинський Свято-Миколаївський монастир, заснований раніше від Почаївської лаври, та його вікопомна святиня — чудотворна ікона Святого Миколая, яка за джерелами датується ХІІ століттям. Саме перед нею прихиляв коліна Данило Галицький у 1227 році.
Святий лик Матері Божої Жидичинського прикрашений позолоченою оправою і знаходиться в прекрасному кіоті за лівим криласом у іконостасу. Фахівці з давньої української іконопису відносять написання образу до початку XVIII століття – саме тоді греко-католицький єпископ Холмський Йосип Левицький поклав початок великого будівництва в Жидичині. За його ініціативою і під його безпосереднім керівництвом було створено архітектурний ансамбль Жидичинського монастиря. При реставрації храму були суттєво перебудовані деякі його частини. Наприклад, дерев’яний барабан, що підтримує купол, сильно відрізняється за своєю архітектурою від інших частин споруди, виконаних в стилі бароко. Цінним свідченням давнини храму є золоте підкупольне яблуко, яке зберігається в церкві. На ньому можна прочитати два написи: «Цей храм заснований в 1594 році єпископом Львівським Гедеоном (Балабаном)», «Цей храм заснований в 1723 році єпископом Холмським Йосипом (Левицьким)». Був зведений палац митрополита (літня резиденція уніатських єпископів), побудовані семінарія, келії, господарські приміщення, обитель огородили високим муром, навколо якої посадили шовковиці.
Після завершення будівництва в обителі розмістився уніатський чернечий орден Василіян, тому серед жидичинських ікон є і образ Василя Великого. Цікаво, що за стилем письма та оздобленню він близький образу Жидичинської Матері Божої. У 1845 році монастир закрили, але Миколаївська церква залишилася чинною. Слово Боже несли прихожанам священики Климент Оленич, Роман і Федір Цибульські. У 1871 році отець Роман відкрив в Жидичині однокласне народне училище, де вже в наступному році навчалися 56 хлопчиків.
Під час розгляду одного з судових справ, коли архімандрита Варсонофія запитали: “Который довод на тое село Охматково маеш?” – він поклав на стіл поминальник Феодора Любартовича.
Під час правління великого князя Литовського Вітовта Жидичин стає торговим містечком. Два рази на рік тут відбуваються ярмарки, чому сприяли митні тарифи, значно менші, ніж в Луцьку. Процвітав в той час і монастир. Бортництво, рибна ловля, боброві гони по Стиру та її притоках, шахти, ставки з млинами, великі земельні володіння становили невід’ємну частину економічного життя Волині і, безумовно, відносної свободи Церкви у вирішенні своїх господарських завдань.
Архімандриї належало 16 сіл, а близько 1454 року навколо Жидичин виникло безліч поселень і хуторів. Природні багатства приваблювали сюди енергійних і підприємливих людей. У монастирських лісах велася переробка смоли і будівельних матеріалів. Але в кінці XV століття з волі Божої з монастирем сталося нещастя: як оповідає Коротка Київський літопис, в 1496 році, влітку на Волинську землю прийшли сини Кримського хана Менглі-Гірея, які спалили обитель.
І тільки через кілька століть відродили її князі Острозькі.
В даний час храм-пам’ятник діє як парафіяльна церква. Внутрішнє оздоблення її радує око і душу своєю красою.
Кілька застарілих будівель колишнього монастиря, що збереглися навколо храму, красномовно волають про допомогу до нащадків князів Литовських, Острозьких та Волинських.
У 1909-му священиком Миколаївської церкви став син отця Романа, уродженець Жидичина Федір Цибульський. При ньому однокласне народне училище було перетворено в однокласову народну школу. Отець Федір був духівником Луцького міського округу, окружним депутатом (1910-1913 роки), за чималі заслуги був нагороджений срібною медаллю на Анненській стрічці, скуфією, медаллю на честь Олександра III. Однак найбільшою нагородою для отця Романа служила любов прихожан. Цікаво, що в ті роки єдиний в Жидичині фруктовий сад належав церкви, і отець Роман завжди дозволяв дітлахам збирати там яблука і груші.
Після 1921 року, коли Волинь відійшла до Польщі, в Палаці Митрополитів був відкритий притулок для дітей сиріт та інвалідів, що міститься на кошти Луцького сеймику. У роки Великої Вітчизняної війни в цьому ж будинку жили діти з київського притулку. Побожні мешканці часто ділилися з ними останнім шматком хліба, і бувало забирали в свої сім’ї. У той непростий час люди звертались до образу Матері Божої за підтримкою та розрадою. І Богородиця не відмовляла їм у цьому, крізь страшні бурі війни і безбожництва провела Вона Жидичинську громаду.
Жидичинський монастир має давню історію, вже на початку XIII століття сюди їздили паломництвом місцеві князі, тоді ж обитель стає постійним місцем служби луцьких єпископів. Церковний авторитет Жидичинської архімандрії доповнюється багатством і заступництвом великокнязівської влади. У литовську епоху обителі надавали увагу князі Любарт і Свидригайло. Син Любарта і його спадкоємець на луцькому престолі Феодор Любартович подарував Жидичинському монастирю книгу (очевидно, Євангеліє) з власноручною присвятою, куди вписувалися дарчі грамоти найбільш впливових світських покровителів. Ця книга зберігалася в престольному храмі святителя Миколая Чудотворця до XVI століття.