Справжня ікона завжди творчість у Христі

Ікона – це богослів’я у фарбах
/wp-content/uploads/2018/03/svyati190-min-1000x640.jpeg

НАЙДАВНІША ЧУДОТВОРНА КИЇВСЬКА

Надія ВЕРЕЩАГІНА

Славетна київська ікона святого Миколая, відома під назвою „Миколи Мокрого”, протягом століть була головною святинею Софійського собору і першою чудотворною іконою на Русі.

Святий Миколай (Микола) Чудотворець, архієпископ Мірлікійський (IV ст.), котрий уславився ще за життя даром чудотворіння та щедрою допомогою знедоленим, користувався на Русі, а згодом в Україні, винятковою популярністю і пошаною, набуваючи статусу національного народного святого. Глибинні джерела цього всенародного шанування пов’язані з діяльністю князя Володимира – хрестителя Русі і Десятинною церквою. Тому саме в Києві формувався, уславлювався та звідси розповсюджувався культ святителя. В столиці Русі було встановлено суто Київське руське свято на честь перенесення його мощів у 1087р. з міста Міри в Малій Азії до Італійського міста Барі. На київському терені народжувались місцеві легенди про чудеса св. Миколая як апокрифічні, так і ті, що увійшли до канонічної житійної літератури.

Особливою популярністю користувалось „Чудо про немовля в Києві”, що датується дослідниками не пізніше 1091 року2. Легенда розповідає про подружжя, яке відправилось на паломництво у Вишгород до мощів Бориса і Гліба на день їх пам’яті. Повертались вони до Києва по Дніпру в човні. В дорозі жінка задрімала і упустила у воду немовля. У відчаї батьки дитини звернулись до св. Миколая, „велику віру до нього маючи”, з проханням про допомогу. І справді, наступного ранку дитина була знайдена неушкодженою

на зачинених зовні полатях Софії Київської під іконою св. Миколая: “…дитя лежаще мокро перед образом св. Николая”.

Відтоді ця ікона одержала назву Миколи Мокрого.

Містилась вона на хорах Софійського собору в іконостасі Миколаївського вівтаря, праворуч від царських врат, займаючи місце храмового образу.

Професор А.Прахов, який досліджував ікону у 1882 р. напередодні реставрації, датував її X сторіччям. Тогочасні дослідники, як і А.Прахов, вважали, що ікона мала візантійське походження і була сучасною хрещенню Русі за Володимира4.

У 20-ті роки ікона Миколи Мокрого була ще раз реставрована фахівцями реставраційних майстерень Всеукраїнського музейного Містечка і знову розміщена в Софійському соборі. З цього приводу М.Макаренко писав: “…в дуже зле освітленому місці стоїть ікона Миколи Мокрого, чудовий мистецький твір, найвидатніший із зразків т.зв. станкового малярства, який маємо в соборі. Після монументальних мозаїк і розписів XI та XII віків ця ікона стає на перше місце як часом свого походження, так і художнім своїм виконанням. … Належить вона не пізніше як XIV століттю, а можливо і ранішій добі”5.

Останнє повідомлення про ікону знаходимо у О.Повстенка. Він сповіщає, що до 1943 р. (до відходу німецьких окупантів з Києва) вона містилась у невеличкому дубовому різьбленому кіоті на стіні Миколаївської нави6. Протягом останніх 50-ти років її місце знаходження невідоме, і ця реліквія випала з поля зору науки.

Алекса Петров. "Микола Липний".1294 р.
Алекса Петров. “Микола Липний”.1294 р.

В радянські часи публікацій самої ікони, як і досліджень, присвячених їй, практично не було. Та й у дореволюційній літературі, незважаючи на видатне історико-культурне значення пам’ятки, що мала статус національної святині, зустрічаємо досить скупі відомості про неї, і, хоч ікону згадують численні видання, лише в двох з них вдалося виявити її знімки, що дало змогу встановити, який вона мала вигляд.

За іконографічним типом це – поясне фронтальне зображення святителя з відкритою головою без митри і панагії. Правою рукою він благословляє пред-стоячого, в лівій руці – Євангеліє, яке св. Миколай підтримує кінцем омофора. Обабіч голови святого напис „о агіос – отец Николае”, під яким зображені Спас і Богоматір, що вручають святителю Євангеліє і омофор. Це ілюструє церковний переказ про участь св. Миколая в першому Вселенському соборі в 325 р. Ведучи полеміку з Єретиком Арієм, Миколай дав йому ляпаса, за що був покараний: його позбавили єпископського сану і посадовили до в’язниці. В темниці до нього з’явились Христос та Богоматір і повернули відзнаки єпископського достоїнства: Євангеліє і омофор.

Судячи із фотознімка, зображення св. Миколая має численні спільні ознаки з візантійськими іконами, фресковими і мозаїчними зображеннями святителя в Софії Константинопольській і Київській, що ставить його в один ряд з цими витворами мистецтва і підтверджує візантійське походження цього образу7. Слов’янський напис обабіч лика святителя вказує на пізніше поновлення пам’ятки. За свідченням дореволюційного дослідника Софії Київської протоієрея П.Лебединцева, на іконі Миколи Мокрого святитель був зображений у фелоні зеленого кольору із золотими тонкими кантами. Дошка ікони масивного дерева мала досить великі розміри: 1 аршин 8,3,4 вершка х 1 арш. З верш. (110,06 см х 84,47 см)8. Інші руські міста теж прагнули мати свої чудотворні образи св. Миколая. Це підтверджує давня легенда про чудо, яке сталося в Новгороді за князювання Мстислава Володимировича (1108-1119), і з яким пов’язані давні списки чудотворної софійської ікони – Микола Дворищенський і Микола Липний. За легендою, коли Мстислав тяжко захворів, у сні йому явився св. Миколай і пообіцяв вилікувати князя по молитвах перед його образом на хорах Софії Київської. Мстислав спорядив посольство до Києва, але ікона була чудесно знайдена плаваючою в озері Ільмень поблизу острова Липно. Цю ікону князь встановив у збудованій ним церкві на честь святителя на княжому дворі, чому ікона й отримала назву Миколи Дворищенського.

Київська чудотворна ікона св. Миколая Мокрого. XI ст.
Київська чудотворна ікона св. Миколая Мокрого. XI ст.

На самому острові, недалеко від Новгорода, був заснований Миколаївський монастир, звідки походить відома новгородська ікона Миколи Липного (майстер О.Петров, 1294 p., зберігається в Третьяковській галереї). Московська дослідниця В.Антонова помилково вважала цей образ найдавнішою копією . київської чудотворної ікони, мабуть, через відсутність публікацій останньої за радянських часів. Насправді ікона Миколи Липного є не копією, а чудовим авторським варіантом образу Миколи Мокрого. Відомий мистецтвознавець В. Лазарєв, аналізуючи іконографію Миколи Липного, хибно прийняв зображення фігур Христа і Богоматері за самостійну ідею автора, котрий, “подчиняя Николе Христа и Марию, явно нарушает церковную иерархию”. У зв’язку з цим слід зауважити, що аналогічне зображення є традиційним і для інших іконографічних типів св. Миколая. В. Антонова слушно визначила присутність на іконах св. Миколая зображень Христа і Богоматері як давню київську традицію12. Дійсно, ця іконографічна деталь втілює розповсюджену в східнохристиянському мистецтві ідею небесної інвеститури, тобто божественного вручення світської або духовної влади зображуваній особі.

Популярна свого часу київська чудотворна ікона Миколи Доброго, перед якою колись сталось „Чудо з половчином у Києві”, теж була списком образу Миколи Мокрого. Професор М.Петров на початку нашого століття переконливо констатував, що образ Миколи Мокрого є найбільш звичайним, поширеним, типовим образом св. Миколая, який відтворився в незліченній кількості пізніших списків.

За свідченням сучасників, найдавніша копія прославленої ікони до революції зберігалася поруч із Софійським собором в Теплій (Трапезній) церкві.

У працях Е.Голубинського та М.Петрова наведено перелік чудотворних ікон домонгольського періоду, які користувалися особливою пошаною на Русі14. Серед них п’ять ікон є образами св. Миколая, а саме: ікона Миколи Мокрого та три списки з неї – Микола Дворищенський, Микола Жидичинський, Микола Добрий – а також Ікона Миколи Зарайського. Про останню слід зазначити, що вона є пізнішим списком образу, який, на думку дослідників, теж походить з Києва15. Іконографічний аналіз численних зображень чудотворних дореволюційних ікон св. Миколая дозволяє припустити, що всі вони є пізнішими списками, авторськими варіаціями київської ікони, які зберегли головні іконографічні риси образу. Таким чином, протягом століть софійська ікона Миколи Мокрого правила за взірець іконописцям, її іконографія концептуально визначила основні традиції в зображенні св. Миколая в руському іконописі.

В іконографії св. Миколая можна визначити два головних типи зображень: Миколи Мокрого та Миколи Зарайського. Вони стали основними і для житійних ікон святителя. Ікони цих ізводів мають характерні спільні іконографічні ознаки: святитель зображений без митри і панагії, в ризі (фелоні) і омофорі; правою рукою благословляє, в лівій тримає Євангеліє. Майже на всіх іконах зазначених типів присутні зображення Христа і Богоматері обабіч голови святителя. Велика кількість житійних ікон св. Миколая, навіть датованих XVII ст., має сюжет з київським чудом. Серед них, особливо шанована у Москві, чудотворна ікона “Микола з житієм” (остання чверть XIV ст., зберігається в Третьяковській галереї). Згідно з переказом, вона чудесно з’явилась московському князю Димитрію (Донському) під час походу на Мамая в 1380 р. (Куликовська битва).

 

Св. Микола. Фреска Софійського собору в Києві. XI ст. Центральний неф.
Св. Микола. Фреска Софійського собору в Києві. XI ст. Центральний неф.

Останньою відомою нам авторською роботою на тему Софійської чудотворної ікони є твір народного художника України І.С.Їжакевича, який у повоєнні роки брав участь у розпису Макаріївської церкви в Києві, для якої і виконав цю ікону.

Софійським славетним образом особливо опікувались київські митрополити, які дбали про його оздоблення. Так, Гедеон Четвертинський (кінець XVII ст.) заповів на прикрашення ікони “…португал в сто червоних, по шесть золотых в каждом”. У1761 році на замовлення Арсенія Могилянського для образу були зроблені нові шати – вишукана срібна риза. В 1840 році “усердием московского купечества” на ікону Миколи Мокрого був офіруваний новий срібний визолочений оклад17. При цьому попередню ризу перенесли на копію чудотворної ікони, що прикрашала Теплу Софію.

Саме ж київське чудо було чи не найпопулярнішим на Русі з чудес св. Миколая. Поширеність його в народі відбилась у численних фольклорних переказах і віршах. Данину цій традиції віддав і Іван Франко, склавши вірша „Чудо з утопленим хлопцем”.

 

Цікаво, що в Софійському соборі на хорах поруч з іконостасом, де містилась ікона Миколи Мокрого, в минулому столітті було змальоване саме чудо врятування немовляти.
У монастирських вратах під Софійською дзвіницею також було стародавнє зображення київського чуда на полотні, писане олією, під ним – українські вірші, присвячені цій події.

 

 

І.С. Їжакевич. Ікона святителя Николая Мирлікійського з Макаріївської церкви м. Києва (1947 р.)
Ікона святителя Чудотворця Николая “Мокрого” з Свято-Макаріївськоі церкви роботи худ. І. Іжакевича, 1947 р. 

Популярності чуда Миколи Мокрого на Русі сприяв і факт наявності на території Москви з XIV ст. поселення вихідців з Києва, відомого під назвою “Києвець”, де існувала церква св. Миколая з храмовою іконою, привезеною з Києва.
Невипадково, що в Москві з XV ст. існувала кам’яна церква Миколи Мокрого, збудована, мабуть, за традицією на місці більш давньої**.
Назву цього храму пояснюють тим, що він стояв на болоті. Але, враховуючи все вищезгадане, маємо всі підстави вважати, що Московська церква одержала свою назву в зв’язку з Київською святинею.
Таким чином, київське чудо наклало свій відбиток і на храмобудівництво. В самому Києві, на Подолі, навпроти того місця Дніпра, де колись потонула дитина і де вона була чудово врятована св. Миколаєм, вже в давні часи з’явилась дерев’яна церква на честь святителя. Сьогодні на її місці стоїть кам’яний храм XVIII ст., що має назву Миколи Набережного.
За давньою київською традицією кожного четверга перед чудотворною Софійською іконою після ранньої літургії відправлявся молебень з акафистом св. Миколаю. Протягом століть чудотворний образ Миколи Мокрого посідав чільне місце серед київських святинь, які приваблювали до себе численних паломників, що йшли в „Єрусалим землі Руської” з усього православного світу.

 

Надія ВЕРЕЩАГІНА

/wp-content/uploads/2018/03/davida-garedzhijskogo-1000x640.jpg

Слезы преподобного Давида Гареджийского

Как только царь Вахтанг основал город Тбилиси, в нем вскоре появился великий христианский преподобный Давид Гареджийский. Преподобный Давид Гареджийский – святой подвижник Христа ради Грузинской Православной Церкви – жил в VI веке. Пришел в Грузию вместе с преподобным Иоанном Зедазнийским в числе так называемых XIII сирийских отцов. После явления Пресвятой Богородицы преподобному Иоанну с повелением отправить учеников во все концы грузинского царства преподобный Давид, уйдя от отца своего духовного Иоанна, поселился в пещере близ нового города Тбилиси.

Как часто и бывает, преподобный был оклеветан – ему приписали соблазнение одной блудницы. При стечении множества народа преподобный, коснувшись посохом той беременной женщины, вопросил к утробному плоду: «Чадо, скажи, кто твой отец». Все услышали имя одного огнепоклонника, а женщина тут же разродилась камнем. На том месте затем была построена церковь Кашвети в память об этом чуде.
С тех пор преподобный стал почитаться грузинскими женщинами как усердный молитвенник об их чистоте и плодородии.
Преподобный Давид Гареджийский прославился многими подвигами веры и явился основателем многочисленных монастырей и пустыней. Один из самых известных монастырей – монастырь Давида Гареджийского. В скале высечем Преображенский храм, в котором под спудом покоятся мощи отца Давида. Здесь высоко в горах находится святой источник. Перед своей кончиной преподобный Давид испросил у Господа источник, который бы помогал женщинам при их женских немощах.
Источник воды, забивший в пещере, стал считаться чудотворным, и даже в наше время он известен не только в Грузинской Церкви, но и в Русской. Пещера находится высоко в горах, она освящена свечами, и паломники могут туда попасть. Источник носит название «Слезы Давида». В сутки по капле из него собирают всего около 40 литров.
Преподобный долгое время жил в пустыне Гаре КахетаИ (плоскогорье в Центральной Грузии). Когда Преподобный Давид со своим учеником Лукианом ушел в пустыню, но вскоре они съели все, что можно было употреблять в пищу. Тогда Лукиан стал скорбеть и вопрошать Давида о еде. Преподобный утешил ученика своего, помолился Господу, питающему всю тварь Свою, и пища не замедлила появиться – прибежали лани с полными сосцами молока и предложили его преподобным. Давид, подоив ланей, крестным знамением претворил молоко в сыр и сказал Лукиану: «Бери и ешь».
В другой раз лани прибежали к преподобному и пожаловались на змея, поедавшего их детей. Преподобный по своему милосердию повелел змею уйти, иначе он поразит его именем Христовым. Змей в страхе согласился, но просил сопровождать его взглядом, чтобы Божественный Огонь не поразил его до того, как он уйдет. Преподобный обещал просимое змею. Но когда змей уходил в Куру, преподобному явился Ангел и потребовал обернуться; Давид, помня свое обещание, противился указанию Ангела, но Ангел решительно позвал Давида, и он был вынужден отвернуться. Тогда с Неба сошел огонь и поразил змея, который мог причинить другие, еще большие беды не только для пустыни, но и для населенных мест.
Великий святой Грузинской церкви, преподобный Давид Гареджийский, проведший всю жизнь в сверхъестественных подвигах поста, молитвы и покаяния, на склоне лет решил посетить Святой Град Иерусалим и поклониться его святыням. Долгий и трудный путь был наконец завершен. Перед святым с ближайшей горы открылся чудный вид города Спасителя, города — духовного средоточия всего мира.
И преподобный Давид, умилившись сердцем и преклонив колена, долго молился на этом месте и затем сказал, что недостоин попирать эту святую землю своими грешными стопами. И, взяв на память три небольших камня, повернул домой.
А ночью святейшему Илии, патриарху Иерусалимскому, предстал Ангел Господень и поведал: «Угодник Божий, пришедший на поклонение в Иерусалим, забрал с собой всю благодать Гроба Господня, покоившуюся в трех камнях, и несет их в корзине домой в Иверию. Догоните его и верните два камня, а один пусть несет с собою».
Доныне в Грузинской Церкви хранится этот удивительный благодатный камень преподобного Давида, источающий чудотворения. А к источнику преподобного Давида приходят женщины со своей болью и надеждой.

Эти отрывочные сведения о преподобном Давиде Гареджийском даны для тех, кто, возможно, не знает о святом, по молитвам которого был подарен чудотворный источник женщинам, страдающим бесплодием и другими недугами.
Пещерный монастырский комплекс Гарежди, где находится святой источник, основан преподобным Давидом Гареджийским. Расположен в безлюдных горах Кахетии, в 60 километрах от Тбилиси. Здесь нет ничего, кроме слегка одаренных невысокими кустарниками скал и Бога. Еще при жизни Давида его ученики основали поблизости монастыри Натлисмцемели и Додорка, и так образовалась Лавра. С игуменством Иллариона Картвели, пришедшего в Лавру в 837 году, связана перестройка Преображенского храма, устройства трапезной, келий. Нашествия монголов в 1265 году, Тамерлана в конце XIV века, персов нанесли монастырям большой урон, некоторые обители были уничтожены полностью. Кровавая распря была учинена над иноками, монастыря в 1617 году, в пасхальную ночь, когда по приказанию персидского шаха Аббаса воины зарубили 6 тысяч иноков. Монастырская жизнь, угасая, все-таки теплилась вплоть до XIX века. Богослужения возобновились в конце XX века.

/wp-content/uploads/2018/03/bozhiej-materi-trooditissa.jpg

Монастырь иконы Божией Матери Троодитисса.

На половине пути от деревни Продромос к селению Платрес на высоте 1392 метра расположен один из чудеснейших кипрских монастырей, названый в честь иконы Божией Матери Троодитисса. Возведенный на южном склоне горного массива Троодос среди густого хвойного леса, на протяжении тысячелетия этот монастырь являлся духовным оплотом для православного народа, живущего на этой земле.

Название иконы Троодитисса было дано этому чудотворному образу по названию горного массива Троодос, где расположен монастырь. Английский исследователь С. Бейкер (1821-1893), который жил в монастыре в 1879 году, образно заметил, что этот монастырь находится ближе всех к небу.

Традиционно основание монастыря связывают с появлением на Кипре иконы, которая, по преданию, была написана евангелистом Лукой и привезена на остров в период иконоборчества монахом-подвижником. Имя его история не сохранила. Он прибыл на остров около 762 года и до 787 года жил в монастыре свт. Николая в Акротири, пока на VI Вселенском соборе в правление императрицы Ирины Афинской не было восстановлено иконо-почитание. После торжества Православия монах ушел из монастыря в более уединенное место, забрав с собою икону. Этим местом стала пещера неподалеку от современного монастыря, которая известна сегодня как пещера Троодитиссы. Затем наступили трудные для Кипра годы. Это период арабских набегов. Неизвестный монах умер, возможно, во время одного из них. Икона, казалось, была утрачена навсегда. Но через годы святыня оказалась вновь обретенной. И на месте ее обретения в 990 году основывается монастырь. Создание обители восходит к следующему преданию.

Один благочестивый пастух из соседней деревни заметил необычный таинственный свет над горой. При помощи других благочестивых христиан с большими трудностями он добрался до пещеры и обнаружил в ней чудотворную икону Богоматери и перед ней возжженную лампаду.
Увидев это, жители окрестных мест решили строить рядом с пещерой храм в честь Богородицы. Работы начались. Но то, что было построено в течение дня, за ночь разрушалось. Вероятно, желание Богородицы было иным. Ктиторам I (строителям) храма явился Ангел и указал место, где должен быть построен храм, – в 500 метрах западнее пещеры. Через 3 несколько месяцев монастырь был построен, и в храм его была водворена чудотворная икона. Он был украшен настенными росписями, и множество народа стекалось поклониться иконе. А пещера, где она была найдена, освящена в честь Преображения Господня.

К сожалению, история монастыря с 990 по 1570 годы остается неизученной. О периоде французского господства не 1 сохранилось свидетельств из жизни монастыря. Турецкое владычество оказалось еще большим испытанием для святой обители. Она была сожжена и полностью разрушена. К счастью, икона уцелела. Между 1600 и 1650 годами монастырь возрождается, но пятьюдесятью годами позже из-за налогового гнета он перешел на положение подворья монастыря св. бессребреников Козьмы и Дамиана в Фини. Это продолжалось с 1703 по 1760 годы. Русский паломник Василий Барский в 1735 году посетил обитель. В его хождении церковь описывается как небольшая и бедная, при которой живет один-единственный монах.
В 1842 году обитель постигло бедствие: сильный пожар уничтожил монастырские строения. Усилиями игумена Мелетия (1838-1854) монастырь был вновь отстроен, и именно тогда сооружается главный храм, дошедший до наших дней. Его украсили новый иконостас, амвон, были приобретены богослужебная утварь и сосуды. Как Киккский монастырь и святая обитель Махера, Троодитисса в эти годы опекала свою школу.

В 1856 году при игумене Германе был сооружен деревянный позолоченный иконостас, по своему изяществу и красоте стоящий в одном ряду с иконостасами главного храма Киккской обители и храма св. Лазаря в Ларнаке. Уже в нашем веке, когда монастырь оказался под угрозой опустения и число насельников уменьшилось, митрополит Пафосский Леонтий пригласил четырех братьев из обители Ставровуни, перевел его в разряд киновийных (общежительных) под началом отца Дамаскина. Его дело продолжил архимандрит Панкратий, прибывший из Александрийской патриархии по приглашению митрополита Леонтия. Усилиями Панкратия и с помощью Богородицы в монастырь пришли дни благополучия и достатка.

Святыня монастыря — чудотворная икона Богоматери в 1799 году была украшена серебряным окладом трудами иконописца Иоанна Крита. На окладе Богородица держит Христа на правой руке, увенчанная двумя Ангелами. Иконы в иконостасе в большинстве своем выполнены в XIX веке, хотя есть прекрасные образцы более ранней иконописной традиции XVII и XVIII веков. Лик св. евангелиста Иоанна Богослова, Архангелов Михаила и Гавриила — яркие и выразительные примеры влияния итальянского искусства на византийскую школу. В 1999 году главный храм был расписан кипрскими художниками. Чудотворная икона Божией Матери Троодитисса известна тем, что по обращениям к ней многие бездетные женщины получали и получают дар чадородия, исцеляясь от недугов, перед которыми бессильными оказываются самые лучшие врачи. О чудесных проявлениях Божественной Воли, вне зависимости от национальности и вероисповедания просящих, нам не раз рассказывал монах Варнава. Обычно он выносит из своей кельи большую картонную коробку с фотографиями счастливых мам с радостными улыбающимися детьми. Эти фотографии, присланные из Греции, Дании, Германии, России, Голландии, Южной Африки и других стран, – один из знаков благодарности Богородице и монастырю.

Чудотворная икона Троодитисса, если взглянуть на нее с алтарной стороны, необычна. Прямо в доску, с другой стороны которой написан лик Богородицы, вонзился камень. Есть древнее монастырское предание о том, как одна бездетная женщина, молившая Богородицу о ребенке, дала обет: если Господь пошлет мальчика, то отдаст его воспитанииком в монастырь. Если девочка, то вырастит ее благочестивой христианкой. Господь услышал эти молитвы, и у женщины родился сын. Когда он подрос, он был отдан на послушание в монастырь. Через некоторое время не выдержало сердце матери, захотела она увидеть свое чадо и забрать его домой. И в тот момент, когда женщина уводила сына из монастыря, проходя мимо иконы, на подростка со стены упал камень. Икона как бы прикрыла собой мальчика, приняв удар на себя. С той поры в иконной доске так и остался кусок острой горной породы.

Среди святынь монастыря есть и чудотворный пояс, происхождение которого затерялось в глубине веков. Рассказывают, что он принадлежал одной из женщин, которой по молитвам Божией Матери был дарован ребенок. В знак благодарности она оставила свое дорогое украшение в обители. И теперь молящимся о даровании детей надевают этот благодатный пояс, священник читает специальную молитву, и каждый просящий получает по вере его. А фотографий в картонной коробке отца Варнавы становится все больше.

Сегодня игуменом монастыря является архимандрит Афанасий, известный всему Кипру своей большой просветительской деятельностью. С его благословения трудами его помощника архимандрита Христофора и других братьев организовано монастырское издательство, выпустившее в ‘ последние годы несколько интересных книг о Православии в современном мире, о новых ересях и псевдорелигиозных оккультных организациях. Под духовным попечительством архимандрита Афанасия находится несколько женских обителей, в свое время под эгидой святой обители Троодитисса был построен женский монастырь Богородицы недалеко от Никосии.

В монастыре работает книжная лавка с богатым выбором христианской литературы на разных языках. И если доведется побывать в обители, обязательно купите монастырских яблок. Братья выращивают на горных склонах Троодоса, пожалуй, самые лучшие, самые вкусные на Кипре яблоки. Они всегда продаются на традиционных ярмарках, которые проходят у монастырских стен в честь престольного праздника Успения Богородицы 14-15/27-28 августа.

/wp-content/uploads/2018/02/chudotvorna-ikona-bozhoyi-materi-iverska-571x640.jpg

Чудотворна ікона Божої Матері Іверська. м.Одеса. Свято – Іверський Одеський чоловічий монастир

Чудотворна ікона Божої Матері Іверська одина з найбільш шанованих серед ікон Афона. Згідно з переказами, сама Богородиця благословила євангеліста Луку на його написання.
Історія первозданного образу простежується з IX століття – часу иконоборчих гонінь у Візантії. Жила тоді поблизу міста Нікеї благочестива вдова з сином, в будинку якої зберігалась написана святим Лукою ікона. Поплічники імператора-іконоборця Феофіла (829-842) – дізналися про це. Солдати увірвалися до неї в будинок, і один з них вдарив святиню списом. Удар припав по правій щоці образу Пречистої Діви, і – кати відступили від переляку: з рани пішла кров.Воїн який це вчинив упав на коліна перед іконою, покаявшись в святотатстві і єресі. Вдова ж вирішила заховати ікону, опустивши в море. На великої радості образ не потонув, а, стоячи прямо, рушив по хвилях на захід. Син цієї вдови прийняв постриг в Іверському монастирі на Афоні. Від нього і дізналися монахи про ікону, пущену на воду його матір’ю.
Минуло більше ста років. У вівторок світлої седмиці 27 квітня 999 року ченці Іверського монастиря побачили в морі перед обителлю вогняний стовп, який підносився до небес. Підпливши до стовпа на човні, вони побачили  на воді, палаючий, але не згораючий образ Божої Матері. Ченці спробували дістати ікону, але марно – образ не давався їм в руки.
Вогнене світло тривало кілька днів і ночей поспіль. Нарешті після старанної молитви інока Гавриїла до нього явилася уві сні Пречиста Богородиця і веліла саме йому взяти з моря ікону. З благословення настоятеля Гавриїл ступив на хвилі і на подив присутніх пішов по воді, як по суші. Ікона ж сама кинулася до нього.
Надалі ченці збудували надбрамну церкву в честь Божої Матері хранительки обителі, в якій чудотворна ікона перебуває і зараз. Ікону ж назвали «Портаітісса», що в перекладі з грецького означає Вратарниця, а по імені монастиря – Іверська.

19 травня 1998 року відбулося засідання Священного Синоду Української Православної Церкви, яке очолив Блаженніший Володимир, Митрополит Київський і всієї України. На засіданні ухвалили благословити в місті Одесі відкриття нової обителі на честь образу Божої Матері Іверська.
Непросто було братії відновлювати монастир після страшної розрухи, залишеної військовою частиною, але вже 23 грудня 1998 року була зведено перший купол. При цьому прочани бачили хмару, на якому незримо стояла Пречиста Діва, благословляючи народження обителі.

Навесні 1999 року, напередодні 1000-річчя від дня настання чудотворного образу на Святу Гору Афон, з благословення Високопреосвященнішого Агафангела, Митрополита Одеського та Ізмаїльського, намісник Свято-Іверського Одеського монастиря архімандрит Веніамін відправився на Афон, щоб замовити точний список Іверської ікони Божої Матері з древнього чудотворного образу. Добравшись до Афона, архімандрит Веніамін попросив в гарячій молитві благословення на точний список у Самої Богородиці перед Її чудотворним образом, а потім відправився в Білозерську келію, і афонський старець Арсеній прийняв замовлення на написання ікони.

Образ писався з молитвою і постом, з дотриманням усіх канонів. Робота іконописців супроводжувалася небувалими спокусами. Тричі змінювали дошку, двічі перекладали золото і тільки з початком Великого Посту, творячи невпинно молитву, написання ікони завершили. «Видно, велика буде користь від цього образу», – сказав старець Арсеній братії, пояснюючи послані на них спокуси. Новий образ нічим не відрізняється від оригіналу. Але все ж, здається, що на списку в очах Богородиці ще більше доброти і співчуття. Це вже не тільки Мати Всевишнього Судді, як на першій іконі, а й Мати Скорботна, що оплакує гріхи всього світу.

В цей час обитель потроху міцніла і готувалася до прийняття Святині в свої стіни. Поки на Святій Горі писалася ікона, в монастирі йшло будівництво каплиці, яка спирається на чотири камні, також привезених з Афону. Але шлях ікони в Одесу був довгим. Старець Арсеній, який написав її, сам був вражений величністю створеного ним образу. Ікону забрали і тут же відправили в Іверський Афонський монастир, щоб прикласти її до що знаходиться там оригіналу. Всі стали на коліна і, дивлячись на Святиню, завмерли в молитві перед Іверської іконою. Образ був так величний,  сяючи прекраснийм, випромінював таку духовну силу, що присутні не могли навіть поворухнутися.

Коли список приклали до Чудотворної ікони і поставили їх поруч, всі були вражені: його присутність випромінювала особливу благодать. Це помітили і афонські старці, які прожили своє життя поруч з багатьма великими святинями і бачили на своєму віку чимало чудес. На шляху ікони зі Святої Гори в Україні Матір Божа безліччю чудес ще раз явила, Свій великий дар. Нарешті 26 липня 2000 року список з Іверської ікони прибув до Одеси, де відразу ж здобув загальне благоговіння і шанування.

/wp-content/uploads/2018/02/chudotvorna-ikona-bozhoyi-materi-barska.jpg

Чудотворна ікона Божої Матері «Барська» вже протягом  300 років являє чудеса зцілення і милості Божої до всіх стражденних, які звертаються до неї в своїх скорботах і молитвах.

«Икона Пресвятой Богородицы Барская принесена к нам в храм Святой Покровы в 1994 году, в феврале месяце, – рассказывает протоиерей Владимир Минаев. – Ныне покойная инокиня Гавриила просила укрыть икону от алчных рук, дабы ее не вывезли за границу. Приходит телеграмма, в которой говорится: «Срочно приезжайте и заберите икону на хранение в свой храм, а когда все утихнет, прошу вернуть ее в монастырь, который будет отстроен в честь иконы».

Отже, ікона приходить в храм Святої Покрови. Вона перебувала в будинку, ми намагалися не говорити про неї – але святиню не сховаєш. Спочатку від ікона почала сяти, потім вона стала пахнути, і це помітила наша добра і благочестива парафіянка раба Божа Любов з Холодної Балки. Пам’ятаю, як вона, прикладаючи до ікони, скрикнула: «Батюшка, вона ж пахне», і з того дня почалося паломництво до святині. Приходили пішки, приїжджали автобусами, співалися псалми і читалися акафісти до Богородиці. Пам’ятаю, одна з парафіянок нашої церкви раба Божа Наталія просила про одужання її матері. Лікарі відмовлялися лікувати, вирок був ясний, але Наталя не здавалася. Вона просила Богородицю про допомогу і одного разу привезла в храм маму. Побачивши ікону, мама була вражена. З слів мами Наталі: «Я побачила дивовижний лик Богородиці, він був надзвичайно суворий. Мені стало страшно, і я хотіла піти, але після акафісту Пресвята Богородиця дивилася з такою ніжністю і любов’ю, що все, чим я була стурбована, було забуте ». Мама Наталії отримала зцілення. Наша парафія проживали прекрасні дні, місяці і роки, перебуваючи біля найбільшої святині, – ікони Божої Матері Барської.

Народу приходило все більше і більше. Приходили вдень, ввечері, вночі. Двері в будинок, де знаходилася ікона, що не зачинялися. Відбувалося стільки чудес, що згадати зараз важко, я дуже шкодую про те, що не записував. Є опис ікони у православного кореспондента Н. Сухиной-Лаврової, яка дуже детально розповіла про свої почуття, перед цим образом, так з’явилася стаття про ікону в газеті «Сім’я» і журналі «Російський дім», де Наталя пише:  «Хотите я отвезу вас к чудотворной иконе? Это недалеко, к поезду успеем». По дороге спешу поделиться впечатлениями о Святой земле, о службе У Гроба Господня, о купании в Иордане, о чудесах, которые Не было еще времени и осмыслить по-настоящему. Приехали. Батюшки нет дома, они с сыном пошли наломать сирени к иконе, пред ней всегда живые цветы. Матушка приглашает в Маленькую комнату с небольшим окном в сад. Снимаю обувь, всего-то шаг делаю по мягкому ковру – и чувствую, как перехватывает дыхание. Так бывает, когда сразу, неожиданно вступаешь в холодную воду. Несколько секунд смотрю на светлый лик Божией Матери и не выдерживаю, опускаю глаза. Но даже этих секунд хватает, чтобы осознать: в моей жизни произошла особая встреча, не случайная. И этот взор с иконы не разнести по будням, мне теперь жить с ним».

В 2000 р. прийшов час віддавати ікону Божої Матері в місто Бар. З великою скорботою, нестерпним болем в душі, яка не вщухає і зараз, довелося віддати ікону, але перед тим, як це зробити, ми вирішили написати список з чудотворного образу. Часу залишалося дуже мало. Запрошуємо художника з Одеси за порадою о. Іллі, Седмукого Миколи Сергійовича. Приїхав художник. Ікона в будинку, поруч приготовлена ​​дошка, на якій буде писатися список ікони. Минуло кілька днів – робота не йде. Питаю, в чому справа. І художник говорить: «Писати не буду, не можу зловити момент». І підводить мене до ікони, кажучи: «Подивіться, Вона змінює лик. Як вам запам’ятати Її  … скорботної, люблячої, веселою, смиренною »… І все таки ікону написано. Поставлено в храмі. Кожен раз, приходячи на службу в храм, дивлюся на ікону. Гарне письмо, але лик Пресвятої Діви, як би не живий. Нас вчили миритися, і ми терпляче чекаємо, що ж буде далі. А далі починають відбуватися чудеса вже від списку з чудотворної ікони Барської. Одного разу, прийшовши в храм, я помітив, що ікона зустріла мене чинно. Проходжу повз неї, а очі Богородиці проводжають мене. Перехопило дух, набігли сльози на очі, я сам собі не вірю. Душа виривається з тіла, в голові звучить одна і та ж фраза: «Вона жива, Вона повернулася, Вона з нами, Вона покриває нас своїм омофором і безперервно молиться про нас перед Своїм предвічним Сином». Стоячи перед іконою і розмірковуючи, чую легкий шепіт, обертаюся – за мною стоять раб Божий Валерій і раба Божого Наталя і кажуть мені те саме, що у мене звучало в думках. Зміна ікону помітив і мій старший син о. Святослав. Він каже: «Неможливо висловити словами, бракує почуттів і описів, щоб переказати те, що ти відчуваєш, перебуваючи біля цієї ікони». З того часу почалися дива. Розповідає раба Божа Олена: «Стоячи біля ікони, я просто дивилася на неї і думала: що ж буде далі, адже я відчувала, що ноги відмовляють, думала – недовго залишилося. Сьогодні прийшла в храм, а завтра? Прийшла додому і відчула полегшення, а після прийняття Тайн Христових отримала зцілення. Слава Богу і Його Матері – у мене все добре ».

Зовсім недавно одна сім’я з Одеси приїхала подивитися на ікону. Це раб Божий Геннадій і раба Божого Тетяна. Вони молилися біля ікони і просили, як і всі ми, за здоров’я і благополуччя сім’ї і всіх родичів. З слів раби Божої Тетяни:  «Как все, грешная я, но хочется быть лучше. Вот я и приехала к Тебе, Пресвятая Дево, и прошу Тебя помочь мне, дабы моя семья пребывала в вере, в благополучии, чтобы мы были терпимы друг к другу. Я увидела, что лик Богородицы постепенно меняется, – нет сурового взгляда, вместо грозной Царицы на меня смотрела добрая, ласковая, любящая мать».

/wp-content/uploads/2018/02/ikona-bozhoyi-materi-goduvalnitsya.jpg

Ікона Божої Матері «Годувальниця» в Одесі (Свято-Іллінський чоловічий монастир)

В1893 році преподобний Гавриїл Афонський привіз зі Свято-Іллінського скиту, що на Святій Горі Афон, чудотворний образ Богородиці «Годувальниця» (один зі списків ікони Хілендарського монастиря). В даний час ця ікона знаходиться в престольному храмі Свято-Успенського Одеського монастиря, а в Свято-Іллінському соборі однойменного монастиря Одеси перебуває пізніший список ікони «Годувальниця», написаний, ймовірно, в XIX столітті.

Історія чудотворної ікони з Хілендарського афонського монастиря пов’язана з ім’ям святителя Сави Сербського, який в XIII столітті перевіз ікону з Палестини в заснований ним Хилендарський монастир.

Чудотворний образ Божої Матері «Годувальниця» широко відомий, на Русі  Божественна «Годувальниця» явила Свій образ в XVII столітті: він був знайдений в 1650 році на високому дереві в урочищі Крестогорске, недалеко від Мінська. На місці явлення ікони був побудований храм на честь Успіння Богородиці, ікону помістили над Царськими вратами і опускали для поклоніння, як це робиться в багатьох храмах.

У XIX столітті в Росію вперше прибув найбільш відомий список ікони «Годувальниця» – чудотворний образ з Свято-Іллінського скиту Святої Гори Афон. Саме цією іконою настоятель скиту отець Паїсій в 1848 році благословив схімонаха Ігнатія на збір пожертвувань в Росії. Схимонах прибув в Російську імперію, і незабаром в Харкові Пресвята Богородиця явила перше чудо: руки досвідченого столяра,  який без належного благоговіння ремонтував кіот, були вражені хворобою, але після молебню перед іконою відбулося чудесне зцілення. Надприродні  чудеса супроводжували образ Матері Божої в Єльці, Задонську, Тулі, Москві та інших містах Росії. Вдячні прочани прикрасили ікону срібно-позолоченою ризою і дорогоцінним камінням. На тильній стороні ікони на срібній дошці були вирізані описи чудес, явленні Нею.

Нарешті, в 1893 році преподобний Гавриїл Афонський архімандрит Свято-Іллінського скиту подарував чудотворний образ Божої Матері «Годувальниця» один з афонських списків візантійського письма – християнам півдня Росії. У 1896 році в Одесі, на Іллінському подвір’ї був побудований трьох-престольний храм, головний престол якого освятили в ім’я ікони Божої Матері «Годувальниця».
П’ятиглавий храм подвір’я з дзвіницею над західним входом був зведений архітектором Л. Ф. Прокоповичем з афонського каменю. Спочатку в храмі, крім чудотворної ікони, перебували інші святині, привезені преподобним Гавриїлом, – частина древа Хреста Господнього і ліва стопа св. апостола Андрія Первозванного. Нині ці святині перебувають у Свято-Успенському Одеському монастирі.

За вказівкою влади в 1922 році Свято-Ильїнске подвір’я скиту було скасовано, проте богослужіння в храмі здійснювалося до 1938 року. У 1942 році храм відкрився в якості парафіяльного, при ньому розмістилося Одеське єпархіальне управління (знаходилося тут до 1962 року). У 1946 році при храмі виконував послух скарбник подвір’я ієромонах Пімен (Извеков) – майбутній Святіший Патріарх Московський і всієї Русі. 22 червня 1994 року в храмі були знайдені нетлінні мощі преподобного Гавриїла Афонського (1849-1901) – в цей день над могилою угодника Божого зцілився біснуватий юнак. У мощей преподобного і донині відбуваються зцілення і інші чудеса  (як і перед святою іконою «Годувальниця» обох монастирів – Свято-Успенського та Свято-Іллінського).
У 1995 році парафіяльна церква переформатована в монастир. З 1997 році в ньому розташовується Одеське єпархіальне управління. Храм св. пророка Іллі має три престоли:
головний – св. пророка Іллі (раніше – ікони Божої Матері «Годувальниця»), правий – ікони Божої Матері «Годувальниця» (раніше – св. Іллі), лівий – св. архангела Гавриїла.
Місцевошанований образ Божої Матері «Годувальниця» з Іллінського собору однойменного монастиря написаний в академічному стилі. Нещодавно знайдена і також знаходиться в соборі Аналойна ікона Божої Матері «Годувальниця» з написом на тильній стороні преподобного Гавриїла Афонського. Зі словами сердечної вдячності приходять до образу прочани, православні християни з усіх куточків країни. День святкування ікони Божої Матері «Годувальниця» 25 січня.

/wp-content/uploads/2018/02/ikona-v-troickom-hrame.jpg

Каплунівська Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці

Ця свята ікона із зображенням Казанської Богородиці була виявлена ​​в 1689 році в селі Каплуново, що знаходиться в 20 кілометрах від міста Охтирки (зараз Харківська область). В тому селі стояла церква в ім’я Різдва Богородиці, в ній служив священик Іоанн Уманов, який відрізнявся благочестивим життям. 8 вересня 1689 року він бачив уві сні старця, який сказав йому: «Через три дні прийдуть до тебе з Москви три іконописця – один років 60, інший 80, а третій 90 років. У цього останнього ти повинен розв’язати в’язку ікон, зняти верхні сім, а восьму ікону Казанської Богородиці взяти собі з благоговінням, від неї отримаєш благодать і милість ».
Священик в очікуванні цієї події постив протягом трьох днів і служив літургії. На третій день, повертаючись з храму додому, зустрів трьох московських іконописців, запросив їх до себе і радо пригостив. Дотримуючись даного йому уві сні велінню, узяв в’язанку ікон у найстарішого з гостей, зняв зверху сім ікон, на восьмий побачив зображення Казанської Божої Матері і попросив продати йому ікону. Але іконописці, вдячні за частування, не хотіли брати з нього грошей і тільки після тривалих умовлянь отця Іоанна взяли 15 копійок.

Священик поставив ікону в своїй кімнаті, запалив свічку і почав старанно молитися. У третю суботу, читаючи перед чудотворним образом Пресвятої Богородиці молитовне правило, отець Іоанн заснув і побачив уві сні Діву невимовної краси. Вона сказала йому: «Не примушуй Мене бути в твоїй оселі, а віднеси в Мою церкву».
Священик прокинувся і побачив,  в кімнаті промені світла, яскравістю подібні блискавці. Він злякався, але зібравшись з духом, підійшов до ікони і побачив, що з очей Богоматері течуть рясні сльози, одну сльозу і зараз видно на іконі. Отець Іоанн одразу ж зібрав прихожан, відслужив перед іконою молебень і переніс її з почестями до церкви. З того часу ікона стала являти свою чудодійну силу. За назвою села святий образ був названий Каплунівська Чудотворна ікона Пресвятої Богородиці

У 1709 році війська шведського короля Карла XII вторглися в Росію. Імператор Петро I готував їм відсіч і, щоб зміцнити себе і своє військо надією на Небесну допомогу, викликав до Харкова отця Іоанна з Каплуновською Чудотворною іконою Богородиці. У цей час Карл XII дійшов уже до Каплунівки і розташував там свої війська, сам же з гетьманом Мазепою влаштувався в будинку священика Іоанна. Слід сказати, що протестантська армія шведського короля зневажливо відносилась до православних святинь. Розоряли церкви, розкрадали церковне начиння. Відомо багато випадків варварської наруги над іконами. Щось подібне відбувалося і в Каплунівці.

Кілька солдат захотіли підпалити церкву, але солома і дрова, якими вони обклали з усіх боків храм, не спалахували. Карл спостерігав за тим, що відбувається з вікна і з подивом запитав Мазепу, що це за диво? Чому церква не загоряється? Мазепа припустив, що в церкві знаходиться чудотворна ікона. За наказом Карла відшукали одного з жителів Каплунівки – Григорія Жіравля і привели до короля. На питання Карла: «Де тепер ваш цар?» Григорій відповідав: «Чути, що стоїть з військом в Харкові». Карл запитав: «А чудотворна ікона знаходиться в церкві?» – «Ні Її немає тут, – відповідав Григорій, – за царським указом священик з нею в Харкові при армії». Тоді Карл звернувся до Мазепи: «Дивись, церква і без ікони не могли загорітись, а де буде Вона Сама, там буде нам дуже погано». Шведські і російські війська зійшлися під Полтавою. Перед початком битви Петро I звелів пронести Каплунівську Чудотворну ікону Пресвятої Богородиціі перед полками, і сам зі сльозами молив Царицю Небесну про перемогу. Його молитва була почута. Відомості про ці події записані на підставі слів священика Іоанна Уманова.

У Каплунівському храмі зберігалася срібна, покрита позолотою риза, прикрашена вінцем на чолі Пресвятої Богородиціі, а також ковчег для ікони. На нижній дошці ковчега вирізаний наступна напис: «В цьому ковчезі Імператор Петро I, після закінчення 1709 року з Карлом XII під Полтавою війни, надіслав назад в Каплунівський чудотворний образ Божої Матері». Так Петро Великий засвідчив своє царське благоговіння перед чудотворною святинею. Це була подяка Цариці Небесній за перемогу під Полтавою.
Список чудотворної ікони знаходиться в Свято-Троїцькому храмі Хрестовоздвиженському жіночому монастирі м.Полтави. Подарований він був обителі благодійниками, покровителями храму які повністю його відновили.

/wp-content/uploads/2018/02/ikona-bozhoyi-materi-kozelshhanska-v-oklade-427x640.jpg

ікона Божої Матері Козельщанська

На іконі Божа Мати Козельщанська  зображена з Богонемовлям на лівій руці. У правій руці Немовля тримає Святий Хрест, в нижньому лівому кутку зображені потир і лжиця. Козельщанская ікона належить до порівняно недавніх за часом прославлення чудотворних ікон і, разом з тим, до числа найбільш шанованих. Привезена вона була з Італії придворною дамою: за підписання в 1764 році акту про приєднання Малоросії до Росії імператриця Єлизавета Петрівна подарувала запорізькому військовому писарю Сіромасі землі і віддала в дружини свою фрейліну італійського походження. З тих пір ікона знаходилася в Росії, ставши в XIX столітті сімейною святинею графів Капністів.
У графа Володимира Івановича Капніста була дочка Марія. У 1880 році дівчина вивихнула ногу. Здавалося б, дріб’язкове пошкодження – але хвороба прогресувала – скривилася і друга нога. Харківський професор Грубе запропонував везти хвору на Кавказ, щоб лікувати її мінеральними водами, на які в той час була велика мода. Але нічого не допомагає, більш того, тепер вивихи вражають плечові суглоби і ліве стегно, відчуваються сильні болі в хребті. Граф відвіз доньку до Москви, де її оглянули знамениті лікарі Кожевников, Корсаков, Склифасовский і інші московські професора, а й вони нічого не могли порадити, крім як почекати приїзду європейської знаменитості Шарко. Володимир Іванович залишився в Москві, а дружина і дочка поїхали в село, збираючись повернутися, як тільки приїде закордонне світило.
Нарешті в Козельщину прийшла телеграма: Шарко виїхав до Москви. Графиня вирішила виїжджати на наступний день, попросивши доньку помолитися перед сімейного іконою і почистити при цьому ризу. Через деякий час мати почула крики: «Мама, мама, я відчуваю ноги, я відчуваю руки!» При цьому дочка в радісному збудженні зривала з себе бинти. Змучена жінка подумала, що дочка збожеволіла, але через деякий час переконалася: її Марія отримала по молитвам до Пресвятої Богородиці повне зцілення.
На крик графині збіглися гості, які стали свідками чуда, був відслужений подячний молебень, і сталося нове чудо: багато хто з гостей вперше в житті щиро молився, адже в ці часи багато православних, особливо з вищих класів суспільства, відступили від віри. Графиня з дочкою все-таки поїхали в Москву, і тепер уже науковці другої столиці були вражені тим, що трапилося. Для Шарко та інших медиків вирішальним фактором, підтвердження одужання хворої, послужив авторитет московських професорів. Слух про зцілення негайно поширився по Москві, і православний люд став стікатися до готелю, де зупинилися Капністи, а потім і до церкви, куди перенесли благодатний образ. В кінці березня, вже в Козельщину прийшла сліпа дівчина, яка розповіла про чудесне сновидінні: Божа Мати повеліла їй йти до Її іконі, і дівчина не могла не послухатися. Через кілька днів сліпа прозріла.
До 1885 року в Козельщині відкрита жіноча громада з лікарнею, училищем і притулком для калік, побудовані каплиця і церква. Всі чудеса, які тільки відбувалися за молитвами перед чудотворною іконою, записувалися в спеціальну книгу, але найдивовижніше сталося під час роботи церковної комісії з Полтави: один хлопчик отримав зцілення від чудотворної ікони прямо на очах членів комісії!
Городоцький монастир, де зараз перебуває чудотворний список Козельщанської ікони, має давнє походження. Власники острова на озері, що неподалік від нинішнього м.Рівне, звели на ньому замок і побудували храм св. пророка Іллі. У 1516 року благодійники передали замок і церкву Києво-Печерському монастирю, який заснував тут обитель з резиденцією своїх архімандритів. У 1730 році Городоцького монастирем заволоділи уніати, які побудували там Миколаївську церкву. В кінці XVIII століття обитель була скасована, а її землі імператриця Катерина II передала графам Естергазі. В кінці наступного століття власником Городка став барон Штейнгель, який спільно з істориком Н. Ф. Біляшівським створив тут перший на Волині краєзнавчий музей. Миколаївська церква аж до 1939 року була парафіяльною.
У 1991 році острів з усіма будівлями був переданий Церкві. У тому ж році відновилися парафіяльне життя і богослужіння в Свято-Миколаївському храмі, були засновані регентські курси. Через два роки, в день Похвали Пресвятої Богородиці, монастир знову став діючим. Першою настоятелькою жіночої обителі стала ігуменя Михаїла (Заєць), разом з якою тринадцять сестер відроджували монастирське життя. В даний час тут трудяться дев’яносто сестер, при Городоцькій обителі діють духовне училище регентів-псаломщиків, дитяча недільна школа.
У 1998 році почалося будівництво храму Христа Спасителя на честь 2000-го ювілею Різдва Христового, а також нового корпусу з храмом на честь Похвали Пресвятої Богородиці. У Свято-Миколаївському Городоцькому жіночому монастирі чудотворна ікона Божої Матері Козельщанська головна святиня, передана обителі в дар Києво-Печерською Свято-Успенською Лаврою. Сестри зустріли святий образ «як благословення Самої Владичиці». День святкування ікони- 5 березня.

/wp-content/uploads/2018/02/chudotvorna-ikona-bozhoyi-materi-vilenska-ostrobramska.jpg

Чудотворна ікона Божої Матері Віленська Остробрамська

Чудотворна ікона Божої Матері Остробрамська або Віленська здавна була головною святинею міста Вільно, сучасного Вільнюса. Ікона ця надбрамна і отримала свою назву за місцем знаходження: Гостра брама – це міські ворота Вільнюса. Збереглося кілька версій про історію образу. Одна з них оповідає про те, що ікону місцевому князю Ольгерду надіслав грецький імператор Іоанн Палеолог, коли дізнався про прийняття Ольгердом християнства. Згідно з іншим, ікона перебувала в Троїцькій церкві в російському кварталі міста, а потім сама дивним чином з’явилася на Гострих воротах. На іконі Пречиста Діва зображена в момент Благовіщення. З часом у Вільно були споруджені нові кам’яні міські стіни, а на воротах була споруджена вежа з відкритою каплицею для ікони. Віленська ікона дивилася на всіх хто входив в місто. Складна і загадкова доля ікони, яка не раз переходила з рук державних осіб в громадське володіння, з володіння православних у володіння уніатів і монархів-кармелітів, поки, нарешті, не стала надбанням людей різних віросповідань і національностей. Чудотворна ікона Божої Матері Віленська Остробрамська шанується як католиками, так і православними у всьому світі.

Херсонеська ікона є точною копією оригінальної Віленської-Остробрамської ікони Божої Матері. Написана вона на двох з’єднаних дубових дошках: Ікона належить до досить рідкісного типу зображення Богоматері без Немовляти на руках. Богородицю зображено по пояс, з похиленою головою опущеними очима. Її руки схрещені на грудях. Руки Богородиці і Приснодіви Марії складені хрестоподібно, на главі корона, в усіх напрямках від лику виходять промені.

Ікона Божої Матері Віленська-Остробрамської – список чудотворної ікони, вивезеної великим князем Ольгердом з середньовічного Херсона (Херсонеса Таврійського) в столицю Великого князівства Литовського, нині перебуває в відродженому херсонеському соборі св. Володимира. У 1852 році, незадовго до початку Кримської війни, на городище Херсонес був заснований монастир, а в 1861 році біля місця ймовірного хрещення св. князя Володимира закладений Володимирський собор. Урочиста закладка херсонеського собору (однойменний Володимирський собор був побудований в самому Севастополі на Центральному пагорбі) відбувалася в присутності імператора Олександра II і його сім’ї, а закінчили будівництво в 1892 році, так як зруйноване після Кримської війни місто відроджувалося дуже повільно. Проект реставрації собору був розроблений в Києві ще на початку 1980-х років, в даний час храм повністю відновлений і розписаний.
Севастополь розташований в унікальному місці Кримського півострова, тут сходяться природні і кліматичні зони, по сусідству лежать гори, передгір’я і степ, морський берег порізаний бухтами. На час грецької колонізації кримського узбережжя тут жили таври і племена кизил-кобинской культури, загарбані пізніше скіфами і сарматами.

Масове прийняття християнства кримським населенням починається тільки в VI-VII століттях (найбільш ранній з відкритих археологами храмів відноситься до часу правління синів
св. Костянтина Великого, приблизно в цей час в Херсонесі з’являються єпископи), а в подальшому найважливішим чинником утвердження істинної віри стало вигнання сюди іконоборцями православних монахів. Велике значення для утвердження тут християнства має діяльність святого Климента, єпископа Римського, автора «Послання до Коринтян», мученицька смерть якого настала в 101 році. Стародавні джерела розповідають про приведення до Христа св. Климентом безлічі людей, перш за все, каторжників, а також про освячення їм десятків невеликих храмів. У VII столітті в Херсон був засланий інший святитель – Мартін Сповідник, папа Римський.
На час приїзду в Крим великого князя Ольгерда Геді-Миновича, що правив Литвою з 1345 по 1377 рік, Херсон вже давно відомий як центр християнства і, зокрема, як «колиску руського православ’я».

Мабуть, херсонський архієрей в середині XIV століття вручив чудотворний образ князю як благословення. Ольгерд подарував його дружині, а та передала його Свято-Троїцької обителі у Вільні, що знаходилася в місцевості, заселеній виключно православними. З 1431 року Корсунська-Віленська ікона знаходиться в каплиці над Гострими воротами, тому з цього часу і отримує назву Віленської-Остробрамської, тоді ж встановлюється її святкування – 14 квітня в пам’ять мучеників литовських.

/wp-content/uploads/2018/02/ikona-materi-bozhiyey-sumi.jpg

ИКОНА МАТЕРИ БОЖИЕЙ ТИХВИНСКАЯ в СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСКОМ КАФЕДРАЛЬНОМ СОБОРЕ г. СУМЫ

Среди чтимых образов Спасо-Преображенского Сумского кафедрального собора предметом особого благоговения верующих являются иконы Божией Матери Корсунская (Шпилевская, «Прозренная»), список Тихвинской, а также икона ап. первому-ченика Стефана с частицей мощей.

Свое существование Преображенский собор ведет с 1660-х годов. По старым актам сумской соборный храм всегда был храмом Преображения Господня. Как свидетельствует архивная запись, сделанная в 1802 году священником Феодором Словинским, «17 марта 1661 года был освящен алтарь церкви Преображения во имя св. Алексия, человека Божьего, для молитв за царя Алексея Михайловича». Этот первый деревянный храм сгорел, и в 1694 году полковник Герасим Кондратьев выстроил новый. Освящение жертвенника осуществлено Преосвященным Авраамием, митрополитом Белгородским и Обоянским в том же году. В 1754 году новый Преображенский храм перестраивался.
13 июля 1776 года по благословению Преосвященного Аггея (Колосовского), епископа Белгородского и Обоянского, был заложен каменный собор. Освящал его 12 октября 1788 года епископ Белгородский и Курский Феоктист (Мочульский).

Последующие вехи обустройства сумского кафедрального собора связаны с возведением в 1801 году колокольни, реконструкцией ее двадцать лет спустя и сооружением ограды. Большой колокол соборной колокольни был взят из упраздненного в 1788 году Свято-Успенского мужского монастыря. Надпись на нем гласила, что изготовлен он был на средства статского советника Якова Шубского; меньший колокол пожертвовал сумской житель Даниил Забродский.

В 1858 году из-за прогрессирующей деформации сводов верхнего яруса храм был перестроен из двухъярусного в одноярусный. Сухие даты и факты из истории кафедрального собора г. Сумы не дают живого представления о времени и людях, о тех многочисленных милостях, которыми одаривал Своих верующих Господь. Приведем описание крестного хода, совершенного по благословению Преосвященного Макария (Булгакова), епископа Харьковского и Ахтырского осенью 1859 года: «… в присутствии Господина Начальника губернии и супруги Его Превосходительства, а также господина предводителя дворянства Сумского уезда, многих знатных особ обоего пола, городского и уездного начальства, при стечении многочисленного народа. Вот полный текст церемониального шествия с Чудотворною Иконою:
1. Сельский голова с двумя старшинами.
2. Один большой фонарь, особо устроенный на носилкахъ с зажженными свечами, несут богомольцы.
3. Хоругви большие церковные, кресты и фонари несут причетники в стихарях и богомольцы.
4. Сельские священники, особо для этого назначенные, с храмовыми иконами.
5. Старший священник с крестом, в предшествии двух диаконов кадящих.
6. Икона Чудотворной Божией Матери без киота, которую несут до границы селения уездный предводитель дворянства и помещики, принадлежащие приходом к церкви с. Шпилевки, в предшествии трех диаконов с кадилами.
7. Преосвященный, имея с одной стороны протодиакона, а с другой диакона.
8. За чертою с. Шпилевки церемониал останавливается, читается большая ектения, и Преосвященный осеняет Иконою с. Шпилевку и окрестности.
9. Потом Икона устанавливается в особо устроенный на носилках киот и несется богомольцами до города, в предшествии диаконов с кадилами, а по обеим сторонам киота по два малых церковных фонаря с зажженными свечами несут причетники в стихарях…
… Все шествие от с. Шпилевки до г. Сум и обратно сопровождают исправник, становый пристав, прочие сельские начальники, часть гарнизонной команды и вместе с этим наблюдают, чтобы народ во время шествия соблюдал строгий порядок и благочестие.

… против кладбищенской Петра и Павла церкви читается большая ектения, и Преосвященный осеняет Чудотворною Иконою г. Сумы и окрестности. На пути по городу, против Покровской церкви, читается краткая ектения, и Преосвященный снова осеняет Иконою город, равно как и на площади близ соборной церкви, где совершается краткое молебствие или большая ектения».
Свой современный вид Спасо-Преображенский собор приобрел после капитальной реконструкции в 1882-1892 годах, тогда же была сооружена четырехъярусная колокольня с курантами. Храм стал трехпрестольный, южный – во имя Благовещения Пресвятой Богородицы, северный – вмч. Димитрия Солунского. На храме установлены скульптуры четырех апостолов, а на колокольне – четырех евангелистов. Благоукрашение и расширение храма осуществлялось за счет пожертвований местных купцов Д. и Н. Сухановых, несколько позднее старостой собора был избран известный благотворитель, статский советник П. И. Харитоненко.
Празднование Тихвинской иконы Божией Матери, второй после Шпилевской почитаемой святыни собора и города, 9 июля. По преданию икона Тихвинской Божией Матери появилась в соборе из бывшего монастыря села Середняя Буда.

/wp-content/uploads/2018/02/chudotvorna-ikona-materi-bozhoyi-skorbotna-kremenetska.jpg

Чудотворний образ Божої Матері “Скорботна” Кременецька. Свято-Богоявленський Кременецький жіночий монастир.

Чудотворний образ Божої Матері “Скорботна” Кременецька  здавна шанується віруючими. Він, як і викрадений оригінал, також древній, написаний на полотні. Втім, документально невідомо, як і коли він принесений в обитель, відомо лише, що вже в кінці XIX століття один з чотирьох храмів монастиря був освячений в ім’я «Скорботної Богородиці», а, значить, до цього часу образ вже був прославлений.

Під час богоборчих  гонінь і закриття обителі ікона була перенесена в Почаївську Лавру і поміщена в «теплій» церкві Похвали Божої Матері. Образ був укріплений в центрі іконостасу на спеціальному механізмі, як і чудотворна Почаївська ікона, і спускався для поклоніння братії і богомольців; в Похвальній церкві в будні дні читалися вечірнє правило і північна відправа. Коли Кременецька обитель відроджувалася, чудотворний образ     26 серпня 1990 року по благословенню архієпископа Тернопільського і Кременецького Лазаря був урочистим хресним ходом перенесений до Богоявленського монастиря. Йшли роки … Обитель була повністю відновлена. Розписаний храм, відбудована дзвіниця. Почалися розмірені будні чернечого життя.  Але в ніч на 6 червня 2001 року, на третій день святкування Пресвятої Трійці, в обителі сталася несподівана трагедія: невідомими святотатцями чудотворний образ був викрадений. Викрадена була сама ікона, а кіот з коштовностями злодії не чіпали. Невтішне горе спіткало сестер. Щодня служили молебні, акафісти; з ласки Божої в обителі був інший, також шанований, чудотворний список ікони. За розміром ідеально підійшла риза. Список був поставлений на місце викраденого образу, і багато сестер і парафіяни по простоті душевній дякують Господу і Його Пречистій Матері вважаючи, що повернулася зникла ікона.
Кременецький монастир був заснований в 1633-1637 роки з благословення свт. Петра (Могили, l647), митрополита Київського, працями волинських вельмож Данила Малинського і Лаврентія Древинського, виклопотав у короля Владислава IV дозвіл на заснування в Кременці обителі, церковного братства, госпіталю і друкарні. До цього часу Кременець був відомим і древнім містом, колишньою резиденцією королеви Бони, про яку свідчать руїни колись неприступного замку. І сама обитель, і братство, і друкарня, що працювали при чоловічому монастирі, чимало сприяли утвердженню православної віри в Кременці і його околицях. Але в XVIII столітті уніати все-таки відібрали обитель (за різними даними, в 1701 або 1 725 роках). Обителлю заволоділи василіяни, які в 1807 році передали будівлі монастиря Кременецькому ліцею; в тому ж році Богоявленський монастир був переведений в північну частину міста, де знаходиться і понині.
Тільки в 1865 році Богоявленська обитель була відновлена, правда, спочатку вона була приписана до Загаєцького св. Іоанна Милостивого монастиря.
У ті роки, коли західноукраїнські землі перебували під владою Польщі, а в Росії лютували гоніння більшовиків, Кременецька обитель переживає нову славну сторінку своєї історії. У 1919 році тут з ініціативи Кременецького єпископа Діонісія (Валединського) була заснована семінарія, з 1927 року офіційно називалася «Державної Православної Духовної Семінарії». Вона перебувала при монастирі до 1939 року, т. Е. До часу встановлення радянської влади.
Єпископ Кременецький Діонісій, майбутній митрополит і Першоієрарх Православної Церкви в Польщі, благословив проведення волинського Єпархіального з’їзду через спроби розколу Церкви так зв. Варшавською Церковною Радою. Вся діяльність архіпастиря Діонісія була спрямована на збереження канонічної Церкви, яку намагалися захопити в свої руки як монархісти, так і українські націоналісти. З 1934 року в Кременецькому монастирі знаходилася резиденція архієпископа Олексія (Громадського), що згодом став Екзархом всієї України і продовжив архіпастирським діяльність митр. Діонісія. Митр. Алексій був вбитий 7 травня 1943 року  і похований в Кременецькому монастирі біля дзвіниці (пізніше був перепохований на монастирському кладовищі).
У 1953 році Богоявленський монастир став жіночим, в нього перевели черниць Свято-Нікольського монастиря з с. Обич Шумського району Тернопільської області. Кременецькі монахи в той же час були розселені по інших обителях. Однак незабаром, через два роки, обитель, в якій налічувалося 65 сестер, була закрита, при цьому частина сестер переселилися в Корецький монастир. Монастирське майно, в т.ч. бібліотеку, було розкрадено. У Богоявленському храмі влаштований спортзал, в житловому корпусі розмістилася лікарня, дзвіниця була спалена … З милості Божої в даний час обитель повністю відродилася.
За стриманим розповідями сестер від чудотворної ікони і в даний час відбуваються чудеса. Відомі кілька випадків зцілення немічних в лікарні, розташованої на території обителі. Також влітку 2002 року в обителі під час читання акафісту Божої Матері «Всіх скорботних Радість» зцілилася від психічної хвороби прихожанка київського храму Святителя Феодосія Чернігівського Ірина Пономарьова, згодом сама про це розповіла сестрам.
Крім чудотворної ікони Кременецької ( «Скорботної»), яка прикрашала Похвальну церкву, в Почаївській Лаврі в печерній церкві прп. Іова Почаївського зберігалися ікони афонського письма: ростовая ікона свт. Миколая,  Божої Матері Іверської, Похвали Божої Матері, «Цар Слави». Всі вони написані на великих дошках розміром приблизно 1, 20 на 0, 80 м. Вони і в даний час привертають безліч віруючих – і паломників, і жителів Кременця.