Роздуми про подарунок.
Подарунок. Що ми згадуємо коли чуємо це слово? Що перше спадає нам на думку? Цінна річ…? Гроші…? Сувенір…? Чи пам’ятаємо ми всі подарунки, які отримали або подарували самі протягом життя? Звичайно ж ні. Цінні речі подаровані нам лежать у схованках, бо мають ретельно зберігатися. Гроші витрачаються і ми викреслюємо їх з нашої пам’яті. Сувеніри припадають порохом на поличках, губляться або просто лежать у шафі. Але все одно ми уперто даруємо їх та отримуємо у подарунок.
Якщо зазирнути в тлумачний словник, то маємо : сувенір ( від фр. «souvenir» – пам’ятати, згадувати) – подарунок на згадку. В англійській мові синонімом слова souvenir – є relic (реліквія, святиня). Постає питання: а чи відповідає сучасне розуміння цього слова визначенню «святиня»?
Ікона в подарунок. Багато хто стверджує, що це кіч або данина моді. Але це ствердження можна легко спростувати. Більше тисячі років слов’яни сповідують Христову віру. Українська культура багата на християнські традиції. Приносити ікону в дар – одна з цих традицій.
Батьки благословляють вінчальними іконами дітей в день весілля, з молитовним побажанням родинного щастя. Хрещені батьки дарують діткам мірну ікону. Її назва походить від слова «міра». На цій іконі зображений святий покровитель дитини у зріст, з яким дитина прийшла у цей світ. Сімейна ікона – подарунок дуже особливий. Вона створюється особисто для родини. На ній перед Богородицею або Господом предстоять святі покровителі всіх членів родини. Такий подарунок можуть зробити близькі люди: діти батькам, батьки дітям, або дуже близькі родинні друзі.
Ікона – це подарунок, доречний не лише на сімейних святах, але і на торжествах більш офіційних, незалежно від статусу та віку тих, хто його отримує. Побутує думка, що ікону може дарувати тільки священнослужитель. Це нав’язаний міф, що закріпився за радянських часів. Всупереч нашому атеїстичному вихованню, не треба соромитися дарувати релігійний подарунок. Для українського народу це цілком природньо, адже християнські традиції в нашій культурі мають глибоке коріння і 70 років комуністичного режиму, це не так багато у порівнянні з віковою пам’яттю поколінь. Старовинну ікону, подаровану нашою бабусею, ми бережемо як найціннішу святиню. Маємо подумати, що зберігатимуть наші діти, згадуючи по нас. Дарування ікони – свідчення особливих стосунків між людьми. Не біймося подарунків, які не забудуть ніколи. Цей подарунок не лежатиме в шафі, його неможливо забути. І найголовніше – подарунок не ціль, а лише засіб вшанувати людину, лишаючи про себе довгу, світлу пам’ять.
Марія Павелко.