Ікони, народжені вогнем.
Фантастична техніка.
Гаряча емаль одна з найзагадковіших художніх технік. Це вам скаже кожен майстер, що творить в цій техніці, кожен мистецтвознавець, що описує твори, та кожен глядач, що милується роботами.
Суть техніки гарячої емалі полягає в оздобленні металевої поверхні розплавленим кольоровим склом. Ще до нашої ери блиск та колір розпеченого скла зачаровував умільців багатьох країн. Біль ніж три тисячі років тому виникло художнє емалювання. Найдавніші з відомих предметів з наплавленням скла на метал знайдені у Мікенах та на острові Кіпр (15-14 ст. до н. е.). Мистецтво нанесення розплавленого скла на металеву поверхню розвивалося на території Азербайджану, Греції, північної Італії.
Варіант техніки такий, як перебірчаста емаль, з’явився у Єгипті та набув поширення з 2000 року до н. е. На золоту пластину встановлювалися золоті перегородки, проміжки між ними заповнювалися кольоровими вставками. Шматочки ляпіс-лазурі, малахіту, корала, бірюзи, смальти, кольорового скла оброблялися за формою комірок і закріплювалися за допомогою спеціального клею. У 5 столітті до н. е. у кельтських племен Франції і Британії отримала розвиток виїмчаста емаль на бронзі. В спеціальні осередки на поверхні литих виробів вплавлятися непрозоре скло насичених кольорів. Від кельтів ця техніка перейшла до римлян, але не отримала у них широкого поширення.
В цей же час мистецтво емалі розвивається в країнах Азії: Персії, Індії та Китаї. Китайська (бейджинська) перебірчаста емаль стала унікальною і самобутньою технікою. Традиції китайських емальєрів живуть і донині.
Мистецтво Єгипту та близького Сходу значно вплинуло на культуру Візантії, наступний центр мистецтва емалювання. Візантійські перебірчасті емалі вважаються класичними.
Вперше емаль була використана не як імітація каміння, а як самостійне образотворчий засіб. Розквіт візантійської емалі доводиться на період до 12 в. н. е.
Досвід Візантії кардинально вплинув на розвиток техніки європейської середньовічної емалі. З Візантії мистецтво емалювання поширилося на сусідні країни: Грузію, Вірменію, Сербію, Київську Русь, де були створені самобутні школи емалювання.
Найбільш ранні зі збережених виробів з металу з декоративним емалевим оформленням датують 10 – початком 13 століттям. Техніку ювелірного емалювання русичі перейняли у візантійців. Найбільшими руськими центрами емалювання були Київ, Чернігів, Галич, Володимир, Рязань, Новгород. Для перебірчастої та виїмчастої емалі найчастіше використовували золото, рідше срібло, а емаль з лиття (запозичену із Західної Європи – спадщина кельтів) робили, як правило, на бронзі або міді.
В наші часи гаряча емаль перестала бути суто ювелірною технікою. Багата колористика, цікаві ефекти, що утворюються при запіканні ваблять багатьох художників. Емалювання стали використовувати для створення самостійних творів мистецтва. Загадкова непередбачувана техніка завдяки умілим рукам творить небачені дива. Зі скла та металу постають чудернацькі картини та декоративні панно.
Не обминули увагою цю чудернацьку техніку й іконописці. Гаряча емаль широко використовується у створенні та оздобленні сакральних предметів. Але майстри іконописної студії «Небо на землі» не зупинились на її традиційному застосуванні. Постійний творчий пошук надихнув іконописців на створення ікон у техніці гаряча емаль. Таке її використання є унікальним винаходом в сучасному сакральному мистецтві. На думку митців непередбачуваність цього процесу яскраво свідчить про те, що іконописець є тільки провідником, а створенням ікон керує сам Господь.
Марія Павелко.