9 листопада 2018 в музеї Лесі Українки відкрилася виставка сучасних ікон «Ікона як мистецтво»
«Канон не є зовнішній закон, котрий в цьому випадку неможливий, але є внутрішня норма, що діє силою свого переконання…» (Сергій Булгаков (1871-1940), релігійний філософ, богослов, священник.
В епоху прискорених соціально-економічних процесів та стимульованих почуттів ми настільки звикли до храмів, що інтенсивно будуються, до їх оздоблення чим Бог та спонсор послав, до великої кількості релігійної друкованої доступної продукції, що перестали сприймати таке явище як ікона в його споконвічному сенсі. Ікона перетворилася на окультно-декоративний фетиш, оберіг, який завжди присутній у нас у гаманці. Ми забули, що ікона є і була мистецтвом, унікальним явищем у світовому культурному процесі.
З первісних часів мистецтво завжди було провідником, посередником у спілкуванні людини та Вищих Сил. Про це свідчать численні праці археологів, істориків, мистецтвознавців та Книга книг. Християнське мистецтво загалом та іконопис зокрема стало тим витоком, з якого народилися різноманітні види та жанри образотворчого мистецтва. Унікальність цього процесу в тому, що породивши велику кількість відгалужень у мистецтві, вже відокремлених від культового спрямування, вона сама зберегла свій первинний вигляд та першочергове призначення – спілкування людини з Творцем. Ікона має свій шлях розвитку, відмінності у стилістиці, які залежать від часових та територіальних факторів, але завжди вона є і буде святинею, вікном у Горній світ.
На пострадянському просторі, за 70 років атеїстичних гонінь та активного знищення школи і традицій, людина опинилася в естетичному і світоглядному вакуумі у сприйнятті церковного мистецтва. Саме в цю порожнину ринула лавина несмаку та комерційного кітчу. Запит перевищив достойну пропозицію, псевдозолото титанових куполів та масовість поліграфічної продукції зробили свою справу і сакральне перестало бути мистецтвом. Воно стало комерційним продуктом, нівелюючи своєю доступністю сприйняття ікони як унікальної святині.
Але, попри все, іконописці чинять опір культурній катастрофі, що набула нечуваних масштабів. Своєю працею вони доводять, що ікона була і залишається мистецтвом, котре живе і розвивається. Свідченням цього є постійна робота художників-іконописців у пошуках нових форм і засобів художньої виразності. Адже ікона має спонукати людину на розмову з Богом, говорячи з нею мовою сьогодення. Іконописці майстерні «Небо на землі» культивують естетичний принцип сучасності ікони, що створюється для сучасної людини: ікона не може бути механічною копією старовинних зразків, як і молитва, що іде від серця, не може пролунати однаково двічі.